Історія та традиції

        Головний міф червоної ікри полягає в тому, що це така ж традиційно російська ікра, як і чорна, але простіша, ніби «молодша її сестра». Та, насправді, червона ікра в Європейській частині Росії з’явилася досить пізно: тільки в середині XVII століття – з появою доріг, які зв’язували дальні райони країни (Сибір та Далекий Схід) зі столицею. Купці тільки тоді змогли перевезти перші партії червоної ікри в тодішню столицю Російської імперії – Санкт-Петербург. Але жодного ажіотажу новий продукт не викликав, більше того, до нього залишилися всі повністю байдужими. Нещасні торговці, щоб не прогоріти, продали ікру в найбідніші харчевні – для візників.

        Та на Далекому Сході червону ікру любили та цінували завжди. Вона була незамінним продуктом харчування рибалок та мисливців. Сушену червону ікру брали в дальні поїздки, так як цей продукт давав тривале відчуття ситості. Деякі північні народності використовували її замість хліба. Ікру варили з кашею, жарили, сушили, квасили, а солити почали її тільки з XIX століття.
Справжня лососева зерниста ікра, виготовлена «російським» способом – посолом в концентрованому розчині кухонної солі – відразу стала популярною в Європейській частині Росії та за кордоном.

        Вона стала звичною стравою на будь-якому столі: і у багатих, і у простого люду. В ті часи гостей ікрою навряд чи здивували б. Ікру їли на свята та в будні. А відомі всім млинці з ікрою їли не тільки на Масляницю, а і в піст, і, щоб не порушувати канонів, ікрою млинці не мазали, а з неї їх робили, змішуючи ікру з борошном.

        Цей морський делікатес був у пошані і в ХХ столітті. Тази з червоною ікрою на застіллях у Сталіна ввійшли в історію. Та і прості громадяни країни Рад не були обділені – ікра в бочках стояла в кожному сільському магазині по рублю за кілограм.
Прихід до влади Хрущова ознаменувався обіцянкою близького настання комунізму та зникненням ікри з магазинів. Наявність на столі маленьких бутербродів з червоною ікрою стало ознакою особливого шику. Купити заповітну баночку було непросто: треба було мати хороші зв’язки в рибних магазинах та на базах. Відносно легко дістати цей продукт могли тільки чиновники високого рангу.

        У сімдесяті-восьмидесяті роки штучно створювалось враження, що вся ікра йде за кордон, та, насправді, із 2 400 тонн червоної ікри, яка поступала щорічно, тільки 20 тонн продавали у Францію, Японію та інші країни. Решта ікри благополучно з’їдалася в Союзі, продаючись в основному в магазинах з «чорного ходу» та спецбуфетах.

Сьогодні ж червона ікра доступна всім і вибір її найрізноманітніший: у різних упаковках і розфасовках, різного походження і цінового рівня.